Ведмедя звали «зав. столом відмовлень».
Він Лева заступав вже років три чи два,
Хоч удавав, що він турботи повен,
За діло ж не боліла голова.
На сто гектарів хащ, гаїв і лісу
Це був найвайлуватіший Ведмідь,
Завжди роботу посилав до біса
(Вона ж не Вовк і в ліс не побіжить!)
— Аби зарплата йшла та Лев мене терпів, —
Казав Ведмідь, руду нап’явши шляпу,
— Я житиму і тут, як у берлозі жив:
Тихенько ссатиму я мед, бюджет і лапу.
Хай Лев вирішує ці справи, або Слон —
В них більша голова і більше варта,
А я, як щось — в кущі, у тінь, в заслон,
Чого б це я з-за справ хапав інфаркта! —
Тому й велить він «завтра» всім прийти,
Не скаже «так» чи «ні» і не розв’яже справи,
А завтра зроду вам Ведмедя не знайти:
Він десь на пасіці вже «дегустує» страви.
А післязавтра неприймальний день.
— Я зайнятий, — кричить, — йдіть працювать,
ледащо! —
І так на самоті просидить наче пень,
Щоб не відповідать ніколи і ні за що.
Лев хоче всім здаватися хорошим,
Ніколи теж не скаже зразу «Ні!»
Промовить: — Зачекай — мо’ скоро будуть гроші, —
Або направить в відділ — до Свині.
Вже й ліс шумить: «Він хоче спать спокійно!»,
«Ведмідь — вайло!», «Нікчема!», «Бюрократ!».
А хтось махнув рукою безнадійно:
— Зате у нього в райлісгоспі — брат!
Скажіть мені бо, друзі ближні й дальні, —
Чи не бували й ви в такій приймальні?
І що зробили, щоб такий Ведмідь
В високім кріслі перестав сидіть?
Ілюстрація М. Литвина до байки Миколи Карпова «Зав. столом відмовлень»
