Колись, як Одуд ще не був чубатим, А — жовтороте пташеня товсте. У батьківськім гнізді, тіснім і вогкуватім, Цей птах засвоїв істину про те, Що хижаки дихнути не дають, Що тільки висунься — одразу заклюють, Коротше кажучи, що всюди худо тут. ...Ріс Одуд і змужнів, літав у небі, Просторим, сонячним зробивсь його приют. Та він нове вивчать не мав потреби Й співав своє стареньке: «Худо тут!». Йому на хвостик ледве наступили, А він розприндився: «Розтоптують, капут!» І не літа, життя йому не миле, Не зна його, а меле: «Худо тут!» Цвітуть сади. Ліси густіші стали. Тепла і сонця повен кожен кут. На цілині хліба високі встали, А цей пророк своє: «Ой худо тут!» Народжуються явища новітні, Вчать по-новому мислить, діять, жить. Та Одудові зміни не помітні, Своїх старих пісень не в силі він змінить. ...Трапляються ще часом «одудисти» Догматики, сектанти, талмудисти — Ні свічка богові, ні чорту кочерга, Поменше б мати їх на сотню га!
Ілюстрація М. Литвина до байки Миколи Карпова «Одудячий мотив»
