Над яром у степу старій Вербі Казало Перекотиполе: — Не заздрю я, голубонько, тобі! Не мандрувала ти ніколи. Життя одноманітне в тебе: Стовбичиш тут і дивишся на небо... А я — так над усе кохаю волю: Куди захочу, мчу по полю!.. На те Верба всміхнулася крізь віти: — По правді як сказать, завжди Ти котишся лише туди, Куди тебе жене свавільний Вітер!..
