Не знаючи турбот і горя, Сторожував Мурко в коморі. Хвалив свою роботу без кінця. Кусок потягне свіжого м'ясця, Умне й на цілу ніч лягає спати — Нащо Мишей тих чатувати? Якось Мишва, гарцюючи безперестанку, Мурку хвоста одгризла на світанку. І соромно, і боляче було. Та поступово зажило Й забулося... Тепер того Кота, Буває, Котеня спита: — А де ви, дядю, позбулись хвоста? Мурко поважно піднімає морду І каже гордо: — Цього не таю. Був за громадське у нерівному бою. А бач же, не дали медалі. Лишаю байку без моралі.
