Провчив і пана й хама

Якось, полохаючи гав,
Баскими рисаками
За місто губернатор мчав
В кареті з гайдуками.
І, вгледівши Сковороду
Під кленом, просто неба,
Він гайдука послав чимдуж
Позвать співця до себе.
Помчав гонець, раз пан велить,
І гаркнув: — Гей, мислитель-ство!
До себе кличе в цюю ж мить
Його превосходительство.
— Хто, хто? — філософ спохмурнів.
— Вельможний губернатор!
— Скажи йому, що я чинів
Не маю честі знати.
Гайдук чкурнув, мов конокрад,
Мерщій до колісниці,
А за хвилину мчав назад,
Немов схопив по піші.
Де й ділись пиха, поза, бас.
В поклоні спину ломить:
— Щербінін... чемно... просить вас...
В знайомстві не відмовить.
— Це інша справа, — усміхнувсь
Григорій Савич втішно. —
Освічений, говорять, муж.
То й підійти не грішно.