Поету, мрійнику, що народивсь в гаю,
Натхненному співцеві Солов’ю
Любов до Курочки з сусіднього села,
Немов гадюка, в серце заповзла.
В гарячім серці, почуттями повнім,
Цвітуть ясні, привабливі світи,
А Курочка, у захваті любовнім,
Зове в курник у прийми перейти.
«Не раджу! — каже Шпак. — Перебори!
Зови її сюди на ніжні явори!
Не варто навіть для любові
Мінять життя у радісній діброві,
Де в сяйві місячнім тріпочуть дерева,
Де кожна травонька і пахне, і співа.
Ти жити взаперті не звик,
Як будеш там співати та літати?»
Та Соловей мов глузд утратив:
«В курник!
В курник!
В курник!»
І в першу ніч, неначе на просторі,
Співець дзвенів про сонце і про зорі,
Про радощі життя і мрії молодії;
На другу ніч, в задусі, в темноті,
Пісні були уже не ті:
Де дівсь запал, де дзвінкість, де надії?
На третю ніч, на диво,
Чудові трелі забував,
Щось заїкався трепотливо
І раптом, писнувши, з держини впав.
А Курочка й журитися не хоче,
Дженьжуриться, сокоче:
— Я думала: талант він невмирущий
І вічний радості співець,
А він... мов нетямущий
Сіренький горобець!
. . . . . . . . . . . . . .
Ожив би Соловей — ніколи на віку
Він щастя не шукав би в курнику!
Ілюстрація Анатолія Арутюнянца до байки Микити Годованця «Соловей у приймах»
