Соловей, Щиголь і Зозуля

Побіля Щиглика, що спав собі в ліщині,
Затьохкав Соловейко на калині.
— Привіт мій! — писнув Щиглик Піснярю. —
Твої пісні зовуть на світ зорю,
Твій спів серця всім звеселя,
Твою майстерність славить вся земля! —
Мій Соловейко (не затулиш вуха!)
    Ці вихваляння слухав,
    А думав про своє:
«В словах солодких завжди прикрість є!
Творця словами лесними не тіш,
Бо може бути —
У вихвалянні схована отрута,
А правди ні на гріш...»
Аж тут Зозуля: — Ах, яка я рада!
    Тут що у вас? Нарада?
    Про славного митця?
Порядком критики, з любові до творця,
    Сказати мушу: Соловей відстав,
Навчання знехтував, зазнався, не зростав,
Він свище, як сто літ тому свистав,
Його наздоганяють співаки малі... —
«Хай дещо в цих словах не так, —
    Подумав Соловей. — Однак
    На грішній цій землі
Послухать критику корисно всяку,
Бо навіть в бур’яні нікчемних слів
Цвітуть, буває, правди маки...»
Зозулю Щиголь стрінув на суку:
    — Скажи, кума,
Що тямиш ти в піснях, коли сама
Виводиш все життя одне «ку-ку» ?
Ти Соловейка посікла кріпкенько! —
Зозуля каже потихеньку:
    — Та хай подумає! Корисно це бува:
    Він помовчить — Зозуля поспіва!
    Ковтаючи приховану досаду,
        Очима Щиголь показав до саду.
Зозуля вслухалась — за голову взялась:
На яблуні, усипаній квітками чарівними,
    Під зорями ясними
    Вечірня пісня золотом лилась.
    На пліт зіпершись, мрійно, одиноке,
Дівча замислилось, мов бачить дивний сон,
    А серце чисте, світлооке,
    Із Соловейком тьохка в унісон.

    Лукава похвала
    Хай фіміами кадить,
    Зловмисна зла хула
    Чадну отруту ллє, —
Таланту світлому ніколи не завадить
І з вірного шляху нізащо не зіб’є!