Прип’явши до хвоста корові сосунка,
Омелько Черевко з базару вів корову.
Мале теля усю дорогу
Канючить в мами молока.
— Ат, одчепись! — одрізала синку. —
Голодна я весь день, де взятись молоку?
Он бачиш — нива? Ближче підійдем,
Попастись в просо забредем... —
Корова знала звичку Черевкову:
Поглянув навкруги (не влізти б у причину),
Налигача ізпяв, пустив успаш корову,
А сам приліг, пославши піджачину.
Враз сторож виріс за плечима:
«Це що ж? У тебе совість є?
Так нищити своє?!»
Омелько розгубивсь: — Це не моє.
«Ну, «не моє», так наше.
Та й що казати: це ж не паша —
Майбутня каша!»
— Воно-то, звісно, каша, та... не наша,
Бо я в колгоспі не стою,
А тільки в цім селі жию...
. . . . . . . . . . . . . . .
Такі жуки —
Омельки Черевки —
Ще є подекуди і досі:
До праці не проси і не ходи за ним, —
То в голові болить, то свище щось у носі.
Так, прикидаючись дурним,
Попастись хоче в нашім просі!
Ілюстрація Анатолія Арутюнянца до байки Микити Годованця «Корова в просі»
