Дубовий сон

Не передать
У віршах і у прозі,
Яка то благодать
Лежати у барлозі!
Не дмухають вітри,
Не грюкає із неба.
Ні краплі суєти,
І працювать не треба.
О будь-якй порі
Дрімаєш чи хропеш.
А що там нагорі —
І вухом не ведеш.
Розкинувся Ведмідь,
Маніжиться в барлозі.
Коли — стук-стук!
                    — Ввійдіть… —
Борсук став на порозі.
— Я… — зашарівсь. — Дозвольте запитать:
Чи можна вже нам, той… гриби збирать?
Бо ниньки їх, як зілля, наросло.
Щоб взимку нам не мористо було. —
Ведмідь на інший бік переваливсь:
— Скажи, що я розпорядивсь… —
Днів через два іще — стук-стук!
— Даруйте… — завовтузився Борсук. —
Ви, певно, спали?
Я… Може, ми б і шишок назбирали? —
Клишатий смачно позіха:
— Ха-а? Ха-а!..
Гаразд, іди.
Скажи, що я розпо-ря –ди…
І ніздрями «дуетик» засвистів.
Ба, через кілька днів
Набрида знов прибрів.
Несміло двері відхилив:
— Я вас не розбудив?
Тут про таку от справу...
Нам, щоб напиться,
Далеко бігати доводиться до ставу.
Допоки вернешся, то ніколи й трудиться.
А там маленький рівчачок прорить,
И водичка через ліс,
Отак навкіс,
Струмочком побіжить...
— Валяйте, — заревів Бурмило. —
Та щоб мене не затопило!.. —
Відвідин більше цих не переніс
І «сплавив» Борсука у інший ліс.
А то щодня вишукує резерви,
Лиш сон кошла та сіпає за нерви.
Відтоді в лісі тихо-тихо стало.
Все мохом, бур’яном позаростало.
Не чутно і з барлогу більш хропіння:
Ведмідь так «ревно» службу ніс,
Що вже від ніг пішло коріння
І до землі приріс...

Ото яка страшна загроза
Звиса над справдешнім ліньком:
Не зоглядівсь, метаморфоза
Підстерегла — і став пеньком!