Скарга

Лев скаргу на Лисицю розглядав,
Аж на поріг — сама Лисиця:
— Бодай би той добра не мав,
Кому про мене злеє сниться,
Що буцім я курей тягаю,
Зайцям проходу не даю!..
Та я не сплю, не їм, не п’ю,
Сама птахарню доглядаю
Щодня, щоночі, кожну мить!
То ви вже якось розберіться, —
Благала-плакала Лисиця, —
Наклепника до суду притягніть.
— Розберемося, — каже Лев Лисиці, —
Що правда тут, що — небилиці,
І по закону покараєм зло.
— Так, так! На вас усі надії.
У мене вороги — мов люті змії,
А друзів і нема, і не було!.. —
Тут Курочка в кущах засокоріла,
І Лиску наче віником змело:
Стрибнула й Сокоруху задушила.
Роздерла здобич пополам:
«Оце мені, а це — йому віддам».
Та Лев стояв уже над нею:
— Ну, що ж тепер ти скажеш нам?
— Дітьми клянуся і ріднею, —
Лисиця знову завела, —
Оцій Рябій набридло жити,
Вона сама на смерть пішла!
Це по злобі! Щоб спокусити,
Коли я саме в вас була!
Візьміть, будь ласка, вашу долю
І відпустіть мене на волю:
Свій гріх спокутую в труді!..

* * *

До чого злодій не вдавався,
Коли знаходився в біді!
Отак недавно «захищався»
Один хапуга на суді.