Сильніше від хмелю

На іменинах кожен захмелів,
Під тости дзенькали натхненно чари.
І п’яний Заєць кілька слів
Приготував для ювіляра.
— Дозвольте вас... — і затремтів,
Коли навкруг зробилось тихо.
— Ну, що ти, Зайче, там хотів? —
Озвавсь Ведмідь.
«Ой, лихо!» —
Подумав Заєць і мовчить,
Не може писнути від ляку.
У роті сухо, в горлі — біль...
Де й дівся раптом з нього хміль!
Усі забули б небораку
Через якусь там, може, мить,
Та він, щоб той конфуз зам’яти,
Рішив до ювіляра підійти
Й поцілувати.
Вже кілька кроків до мети...
І раптом — знову в серці в’ялість:
«А що, як прийме за зухвалість?!
Прощай, Зайчихо й дітоньки дрібні, —
Не цілувати більше вас мені!..»
Ведмідь своє:
— Ну, що ж ти хочеш? —
Здригнувся Заєць — і в горох.
Прибіг, пустив під лоба очі
І, простягнувши лапи, здох...

* * *

Знайомий в мене був.
Він Зайцю компаньйон,
Бо мислить: керівних поздоровляти —
Це те ж, що і Ведмедя цілувати:
На гріш утіхи, страху — на мільйон.