Вовк і Тюхтій

        Почув сьогоднішній Тюхтій,
    Який і нині розум має, та не свій!
Що нібито в сіряки Вовка здавна, від природи
Талант, ще не оцінений народом.
    — Він дужчий і вірніший, ніж собака,
    І голос своєрідний, поетичний має,
        Не гавка
        Без потреби.
Прислухайтесь уважно,
Як мелодійно і протяжно,
        Натхненно він співає!
        Та це ж талант,
Якого всюди нам підтримувати варт!
        Візьмім хутчій до двору,
        Нехай мені надійно
        І самостійно
        Оберіга обору! —
І справді, якось серед дня
Привів із лісу сіре Вовченя.
Конуру спорудив добрячу,
Рябко такої на віку не бачив!
Поставив емальоване корито,
Наповнював його щоденно, сито.
І Вовченя зросло не просто так —
Невдовзі виріс Вовк-хижак!
І як на ланцюгу ходив,
То завивав і Тюхтія хвалив,
    Тримав за вітром ніс!
Тюхтій розчулився, повірив співакові
І відпустив побігати в подвір’ї світанковім.
А Вовк мерщій із двору, де мужнів і ріс, —
            Чкурнув у ліс!
    Відрікся Тюхтія й господи,
        І ганить, завиває,
        Собі заслуги набуває,
Во ім'я вовчої свободи!