Зістарівся Орел — гроза степів і гір! Не ті вже стали крила, Не той і зір. Раніш було — могутня сила Його носила Аж під небеса! Уся земна краса Була перед його очима. Він бачив навіть мишу, що принишкла в бур’яні незримо, Не кажучи про вовка і лисицю, Які від зору пильного нікуди не могли подіться! Але й орли не вічні. Настала старість — кара споконвічна. Задумався Орел, обставини всі зважив, Згадав історії уроки, Та і свого життя прожиті роки І молодому він Орлові каже: — Сідай отут, де я сидів. Займайся справою земною. Не дайся, щоб тобою володів Самовдоволення жорстокий гнів, Як часто володів він мною! — Сказав і з скелі полетів. Досягши висоти, Зумій завчасно з неї сам зійти. А будеш сповнений презирства і зневаги, Позбудешся і влади, і поваги!