Впав долу Дуб не силою подужаний — Тягар років могутнього звалив! Пройшовши бурі, злигодні і стужі, Землі своїй він чесно відслужив! Гілляка з Дубом разом впала І, як дурненька, кепкувати з нього стала: — У мене слава буде вище! — А стала... топорищем! І вже з сокирою полеглого чухрає: — Хоч ти й найвищим був над краєм, Проте зі мною, Твоєю рідною дочкою, Ти був суворий, Неласкавий, Не раз від тебе чула я докори За те, що з Вітром схильною була До гульбищ і забави! — Й, затиснута чужою Користолюбною рукою, Безжально Дуба мертвого чухрала, Волаючи йому прокляття!.. Зламалась від натуги і упала Простою тріскою в багаття! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хто батька мертвого картати буде, Собі тим слави не добуде! Коли, буває, схибив де старий — Йому живому В вічі говори.1967