Впав долу Дуб не силою подужаний —
Тягар років могутнього звалив!
Пройшовши бурі, злигодні і стужі,
Землі своїй він чесно відслужив!
Гілляка з Дубом разом впала
І, як дурненька, кепкувати з нього стала:
— У мене слава буде вище! —
А стала... топорищем!
І вже з сокирою полеглого чухрає:
— Хоч ти й найвищим був над краєм,
Проте зі мною,
Твоєю рідною дочкою,
Ти був суворий,
Неласкавий,
Не раз від тебе чула я докори
За те, що з Вітром схильною була
До гульбищ і забави! —
Й, затиснута чужою
Користолюбною рукою,
Безжально Дуба мертвого чухрала,
Волаючи йому прокляття!..
Зламалась від натуги і упала
Простою тріскою в багаття!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто батька мертвого картати буде,
Собі тим слави не добуде!
Коли, буває, схибив де старий —
Йому живому
В вічі говори.
1967