Чим більше гладити Кота, Тим вище він дере хвоста — Про це і баєчка проста. Ще змалку Котик муркотів, А ледь підріс — і поготів: Сидить на призьбі, мружить очі І все мурличе, все муркоче. Тож неспроста Того Кота Поетом визнали усі — Подібних мало голосів! «Та це ж талант, — кричали всюди. — Його пісні були і будуть Для нас натхненням і взірцем!..» Нявчали всі Коти про це. «У нього стиль оригінальний, А голос поетичний — Класичний! Геніальний!!» Похвал подібних фіміам Йому курили тут і там: Той гладив шию, той хвоста... Коротше кажучи, з Кота Живого класика зробили. І що за біс? — Кота неначе підмінили: Задравши ніс, Почав такі приймати пози, Немов він вилитий із бронзи Й на п’єдесталі піднятий увись, — Мовляв, попробуй, підступись! А замурличе — боже мій! — Один рятунок — вуха закривати. Але не смій Його критикувати— Живий же класик Кіт пихатий! * * * Таких Котів Застерегти я тут хотів: Хвалу — заслужену! — сприймайте. Але хвостів — Не задирайте!
