На того Дуба Було поглянуть любо: Могутній стовбур в три обхвати, Розкішні крони, наче шати, Стрункий, красивий, величавий; Щоліта Віти Прагнуть ввись, Щороку — більш про нього слави, Та раптом — звідки не візьмись — У Дуба шашлі завелись І ну точити знизу вгору І серцевину й кору... Птахи охоплені відчаєм, Та Дуб цього не помічає, Хоч відчуває — шаішлі є, А скаже хто — не визнає, Бо над усе цінив себе: Гадав, що він таке цабе, Якому й сонце в наші дні Повинне кланятися з неба: «Таким, як я, опікунів не треба! Ні грім, ні блискавка мені Нітрохи не страшні! Пила і та зламає зуби, Якщо звалити схоче Дуба!..» Тимчасом, шашлі так йому роз’їли Тіло, Що він почав уже всихати. Побачив це завзятий Дятел: «Не дати ж Дубу пропадати!» І він почав його від шашлів очищати. «Ти що тут робиш, сучий сину?» Розгнівавсь Дуб і в ту ж хвилину Відкинув Дятла грубо... А сам потрух і дав, як кажуть, дуба. * * * Ця байка може пригодиться Для тих, хто критики боїться, Ще більш для тих, хто здуру піднесе Авторитет свій над усе.
