«Четвертий день уже сьогодні, — Подумав Вовк голодний, — Як в роті й крихти не було. Піду за здобиччю в село...» Біжить, аж дивиться, — від ферми Женуть свиней до річки напувати. Радіє Вовк: «Тепер ми Свининки зможемо покуштувати!... Не може бути, що мені І тут не пощастить...» Сховавсь у бузині, Аж ось біжить До нього дві свині. Очам своїм спочатку не повірив, Та зуби все-таки ошкірив, Бо свині хрюкали під тином у траві. І раптом на весь луг: «Куві! Куві! Рятуйте нас від звіра!!!» Їм відповів сердитий вовчий бас: «Нехай чорти б поїли вас — Самі кістки та шкіра! Їй-богу, знав би — не чіпав, Бо ледь зубів не поламав!...» — «Даруйте нам, — сказали свині, — Ми не винні. Нам голова колгоспу їсти не дає, Тому-то ми й худі, як днище, Зате у нього дома кабанище! — Уже від жиру не встає. А в нас душа ледь-ледь тримається у тілі». ...Тієї ж ночі в голови артілі В сажу не стало кабана. * * * Ну й Вовк! Не Вовк, а сатана!
