У річку Гнат упав, Та так невдало, Що не убрід, ані уплав Її здолати сили нестачало. Уже нема у Гната і надій — Ось-ось до раків піде гостювати. Побачив з кручі те Гордій І ну благати: — Ой, Гнате, не тони!.. Ой, братику, тримайся!.. Ти ліву ногу підігни, А правою від хвилі відпихайся!.. Та не пірнай, дивак!.. Розуй-но чоботи!.. Стягни й онучі!.. Дивись: ось так, ось так!.. — Стриба Гордій по кручі, Аж очі заливає піт, Аж глина валиться з укосу, Аж об торішній глід Сколов до крові ногу босу. Через хвилину Гнат пішов на дно, На вічную квартиру. Гордія й досі ж хвалять все одно. За що? За те, що душу має щиру. * * * Урятувати Гната праг Гордій, Його турбота і хороша, й зрозуміла. Але яка то віддаль, друже мій, Від наміру до діла!