У річку Гнат упав,
Та так невдало,
Що не убрід, ані уплав
Її здолати сили нестачало.
Уже нема у Гната і надій —
Ось-ось до раків піде гостювати.
Побачив з кручі те Гордій
І ну благати:
— Ой, Гнате, не тони!..
Ой, братику, тримайся!..
Ти ліву ногу підігни,
А правою від хвилі відпихайся!..
Та не пірнай, дивак!..
Розуй-но чоботи!.. Стягни й онучі!..
Дивись: ось так, ось так!.. —
Стриба Гордій по кручі,
Аж очі заливає піт,
Аж глина валиться з укосу,
Аж об торішній глід
Сколов до крові ногу босу.
Через хвилину Гнат пішов на дно,
На вічную квартиру.
Гордія й досі ж хвалять все одно.
За що? За те, що душу має щиру.
* * *
Урятувати Гната праг Гордій,
Його турбота і хороша, й зрозуміла.
Але яка то віддаль, друже мій,
Від наміру до діла!
