Під самим сонцем, у дзвінкій блакиті Синкові Ластівка співа: — Без неба я не можу бути й миті, Я тільки ним щаслива, ним жива!.. Який тут простір всюди!.. Який безмежний край!.. Вбирай і ти вітри у груди, Не опускайся вниз — отут літай!.. А десь внизу, в густому житі, Дочці шепоче Перепілка молода: — Поглянь на стебла, що життям налиті, На росну краплю глянь, що золотом сіда!.. Яка тут світла воля!.. Без неї не прожить мені й доби. Не кидай, доню, поля — Його, лише його люби!.. * * * Ні, не зійшовся світ у них, повірте, клином — То щастя мать свої вподобання, свій дух. Навіщо ж дехто міря їх одним аршином?.. Хоч він тонкий, але усе ж таки не пух.