Під самим сонцем, у дзвінкій блакиті
Синкові Ластівка співа:
— Без неба я не можу бути й миті,
Я тільки ним щаслива, ним жива!..
Який тут простір всюди!..
Який безмежний край!..
Вбирай і ти вітри у груди,
Не опускайся вниз — отут літай!..
А десь внизу, в густому житі,
Дочці шепоче Перепілка молода:
— Поглянь на стебла, що життям налиті,
На росну краплю глянь, що золотом сіда!..
Яка тут світла воля!..
Без неї не прожить мені й доби.
Не кидай, доню, поля —
Його, лише його люби!..
* * *
Ні, не зійшовся світ у них, повірте, клином —
То щастя мать свої вподобання, свій дух.
Навіщо ж дехто міря їх одним аршином?..
Хоч він тонкий, але усе ж таки не пух.
