І небо, і поле...

Під самим сонцем, у дзвінкій блакиті
    Синкові Ластівка співа:
— Без неба я не можу бути й миті,
Я тільки ним щаслива, ним жива!..
    Який тут простір всюди!..
    Який безмежний край!..
Вбирай і ти вітри у груди,
Не опускайся вниз — отут літай!..
    А десь внизу, в густому житі,
    Дочці шепоче Перепілка молода:
— Поглянь на стебла, що життям налиті,
На росну краплю глянь, що золотом сіда!..
    Яка тут світла воля!..
    Без неї не прожить мені й доби.
    Не кидай, доню, поля —
    Його, лише його люби!..

* * *
Ні, не зійшовся світ у них, повірте, клином —
    То щастя мать свої вподобання, свій дух.
    Навіщо ж дехто міря їх одним аршином?..
    Хоч він тонкий, але усе ж таки не пух.