В саду вхопивсь за голову Антін: — Ой-ой, дерева треба рятувати!.. Зідрався на ослін І ну гілля пиляти. Уздрівши те, збиваючи росу, Через кущі прибігли Мотря й Тоня: — Чи п’яний ти?.. Чи ти спросоння?.. Нащо садок чухраєш, ніби дерезу?.. — Тінисто тут. Тому гілля перенесу Аж он туди, під гору, на осоння. Відповідаю я за кожен пагінець, За кожну бруньку і за жилку на листочку, Отож не вмру, не прийде мій кінець, Як потом промочу сорочку. Ні-ні, мене не руш — Немає часу для потіхи: Закінчу яблуні — візьмусь до груш, А потім і за сливи та горіхи, — Антін з натуги ледве лопотить. — Не пожалкую ані сили, ні уміння... — Та схаменись бодай на мить, Зведи-но очі, глянь на справу іздаля — Який же глузд ти матимеш з гілля, Коли воно без стовбура й коріння?.. Скрививсь Антін, оглянув скоса молодиць: — Нащо мені чужа турбота?.. За стовбур Клим відповіда, а за коріння — Гриць. Отож, нехай і переносять їх, коли охота. * * * Антона не запишем до нероб — Щодня від поту мокрий в нього лоб, Та часом клята відомча межа В труді розумним бути заважа.