Роздуми над діжею

Цей досвіт мій. Священнодію.
Діжа муки і жбан води.
В цю мить я чітко розумію
чому покликана сюди.

Мішаю розчин. Так мішаю,
мов одбиваюсь кулаком, —
свій рід од скону захищаю...
Оксана Сенатович
Цей досвіт мій на цьому світі.
Ослінець у кутку, діжа,
в якій вода з мукою злиті,
а з ними з’єднана душа.

Довіку будем непохитні,
по вінця сповнені жаги,
поки коржі пектимем житні,
пухкі із маком пироги.

Родинний ген підкреслить сутнє
у тісті, що зійшло в діжі,
мов шлях відкриє у майбутнє
в сьогодні й завтра на межі.

Мішаю — мов даю я здачу
лихому злу, що в скроні б’є.
І лиш тепер виразно бачу,
у чім призначення моє.