Дичка

І колоски немислимі без стебел,
Яко абстрактний розум... І тим паче,
Немислима людина без віддачі.
Галина Паламарчук
Ішла я діловито в ногу з віком,
До сумнівів та роздумів не звикла.
У магазини, в пральню, в перукарню,
І так мені було на серці гарно.
Так би й жила, чаділа, ніби свічка,
Та стрілася мені на полі дичка.
Але не дика, — тут зазначить треба, —
А окультурена уже, прищепа.
Й коли воно — я і сама не зчулась —
Неначе щось в мені перевернулось.
Немає тії давньої потреби
Усе гребти до себе та до себе.
Я зрозуміла, що не тільки брати,
А щось-таки потрібно й віддавати,
Що той, хто хоче без віддачі жити, —
Яко стебло усім вітрам відкрите,
Яко трава, на дереві хмелина,
Яко на грядці чистій бур’янина.
І стала я щаслива і розважна,
Що я тепер яко людина справжня.