Стогній

— Як живеш? — питаю Гната.
— Ет, не бачиш, як живу?..
Он розвалюється хата —
Треба зводити нову.

Збудував за рік він хату,
Та не хату — цілий дім.
І розставив вже багату
Обстановку в домі тім.

— Як життя? — питаю Гната.
— Та... яке моє життя?
Так і досі нежонатий,
Трачу роки без пуття...

От знайшов він гідну пару,
Одружився восени.
Ось і діти незабаром
Появилися у них.

— Ну, то як тепер ти, Гнате?
— Та завжди не як у всіх...
Ні корови, ні теляти —
А за що купити їх?

Я зайшов до Гната знову
Через місяць або два.
Бачу: в Гната вже корова
Виглядає із хліва.

— Як, — питаю, — справи нині?
Гнат скривився, як завжди:
— Люди їздять на машині,
А ти, Гнате, так ходи...

Нині в Гната і машина
Вже стоїть серед двора.
А проте він не покинув
Лити скарги, як з відра.

То дощі він проклинає,
То на сніг, дивись, бурчить.
А як сонце припікає,
Він і сонцю не мовчить.

Отакого стогнія
Між людьми помітив я.
Як зустрінете такого,
То спитайте, люди, в нього:

— І коли ви, дядьку Гнате,
Перестанете стогнати?