Незламна вдача

В мене є один сусіда,
Тимофій Планида,
Він без чарки не посніда
І не пообіда.

Між вечерею й сніданком
Також не зіває...
Одно слово, вдень і ранком
У чайній буває.

І завжди собі співає:
«Лугом, долиною...»
А чи вголос розмовляє
Із самим собою:

— Да, так ти говориш, значить,
Я пияк, ледащо.
П’ють усі, але пиячить,
Тимофію, нащо?

Ну, а я це одкидаю!
В мене інша гадка:
Я не п’ю, а випиваю
І в таких випадках:

Як у настрої хорошім
І як жінка лає,
П’ю тоді, як маю гроші
І як їх немає.

А візьмусь, то запевняю —
Вдержуся! Я ж бачу...
Бо тверду натуру маю,
Кремінь, а не вдачу!

Повз чайну іде й очима
На дверцята косить
І на себе грізно грима:
— На сьогодні досить!

Бо спущу я з тебе шкуру,
Як в чайній побачу!
Покажи свою натуру
І незламну вдачу!

Бо завдам тобі такої,
Кодло ти мізерне!.. —
Йде помимо він чайної
Й голову одверне.

Пройде, спиниться й лукаво
Раптом зарегоче,
Потім скаже: — Їй же право,
Молодець ти, хлопче!

От за те хвалю, і славлю,
І люблю, й шаную!
Зайдем, чверточку поставлю,
Гайда, почастую!

Будуть люди з тебе, — каже, —
Будуть, я вже бачу,
Ну, так пий же, пий же, враже,
За незламну вдачу!