Шлях в Гуантанамо

Чоловік прийшов додому, сорочка пом’ята —
Діти витріщили очі, наче совенята.
Жінка глянула на нього і тяжко зітхнула,
Бо в кімнаті їдкий сморід від нього почула.
— Де ти линдаєш, Миколо? — сердито спитала. —
Я вже в твої походеньки й вірить перестала.
— Не гнівайся, Катерино, облиш дорікати,
З завтрашнього дня не будем більше нудьгувати.
Ти забудеш суперечки, усяку турботу —
Ось нарешті я сьогодні відшукав роботу.
З директором домовився навіть без заяви.
Там трудяги про заяви не мають уяви.
Є бригади, що працюють сімейним підрядом,
На звалищі великому під Кіровоградом.
Діти кирками навчились так вправно довбати,
Що могли б і Джомолунгму в місяць осідлати.
Тож навіщо їм те море і табори різні,
Як мають вони ломи і нерви залізні.
Алюмінію там вдосталь, є ще мідні труби,
Можна знайти і кульчики, і золоті зуби.
— Це ідея, — каже теща. — Аби гроші мати,
До Завадівки ходімо кратера копати.
А що? Може, й поталанить. Золото знайдемо,
На долари обміняєм й за кордон чкурнемо.
Катерина обізвалась: «Твоя правда, мамо,
Гуртом тоді подамося у Гуантанамо».
— А де ж те Гуантанамо? — запитала мати. —
Де житиму, досконально хотілося б знати?
Дочка їй відповідає, непомітно блідне.
— В тому напрямку, де цвинтар наш Далекосхідний.