Загар

— Кого я бачу?! Ти, Оксано?
І не впізнати. Де ж це ти була?
Бач, бронза тіло залила!
Напевно, біля моря-океану?
Та не відмахуйся! Мене не проведеш!
Торік на пляжі бавилась я теж
    І як індієць загоріла.
Тепер би знов поїхати хотіла,
    Та не пускає чоловік.
        Штовхає в бік
Та ще й сміється, вражий:
«Ні, жінко, трапилось ЧП,
Не бути вже тобі на пляжі —
Не втиснеш тіла ти в купе!»
А я, Оксано, он! Не знаю, як і бути —
Від голови й до ніг усе болить і крутить.
Щаслива ти — мов квітка, розцвіла!
        Признайся, де була?
Я на хвилиноньку закрию очі
І хоч в уяві знов побачу Сочі! —
Оксана кинула через плече:
— Курорт від мене не втече!
Та цей загар — не з Сочі!
Це трудовий!
    Робочий!