Бог і атеїсти

Петро в колгоспі був за чабана.
Знав свою справу — ніде правди діти.
За довгі роки служби не одна
Була подяка. Слід це розуміти.
Чабан гордився. Дива в цім нема.
Законні гордощі. Але в постійнім вжитку
Вони протерлися, душа зазнала збитку,
То й гордощів нема — гординя лиш сама.
Які вже тут турботи про отару?
Про себе дбав від рання до смерку.
Каракулеву шапку, рукавичок пару,
Дублянку вже придбав, та ще й яку!
І сам уже не завертав овечок,
У холодку під деревом лежав,
Бровка на побігеньках мав
І не терпів ніяких суперечок.
Ось і тепер покликав він слугу:
— Он бачиш Барана? На мене поглядає
Занадто косо! Ти його...
— Угу!
Я зрозумів. Хай своє місце знає!
— Так-так! Обгавкай добре і вкуси! —
Помчав Бровко — пощади не проси!
Ганяв нещасного по полю,
Кусав, вискакуючи нагло із трави...
І вівці бачили таку сваволю,
І скаргу подали до голови.
Зібралося правління... Що й казати!
Про чабана Петра ніхто і не згадав.
І ухвалили — аби кожен знав! —
Бровка за самоправство покарати!
А ви гадали, що каратимуть обох?
І знов Петро в отарі — наче бог.
Та тільки... знаючи, що тут діла не чисті,
Зросла в отарі кількість атеїстів.