Весняна байка

(За Олександром Вентцелем)

Картина звична: місяць, ніч... Весна.
Зелений гай. Струнка сосна.
Він і вона
Сидять, обнявшись, тихо.
Він — молодий Жучок. Вона — Жучиха.
— Скажи що-небудь, друже мій, мені, —
Жучиха шурхотіла в тишині
І вигиналась граціозно, —
Адже це перший мій роман...
— Ми, — Жук прошурхотів, — крокуєм грандіозно!
Що ще? Змагаємося... Виконали план...
— Коханий, глянь: розлив зелених трав
Під місяцем проліг, як вишиті попони...
А Жук: — Що місяць? Знати вже пора:
Зітхання, місяць — то міщанські забобони.
— Жартуєш, любий? Аж холоне кров —
Чи говорити так годиться,
Коли між нами розквіта любов?
— Фізіологія! Дурниця!
Звичайно, шлюбу не уникнути, це так,
Та то вже не моє, а загсу діло...
Жучиха пискнула: — Тупак!.. —
Заплакала і полетіла.

Жучиха лірики хотіла.