Квочка

В старому решеті
Сиділа сидьма Квочка
І, наче мати доні чи синочка,
Бабуся — онучат —
Чекала на курчат.
Хотілось їй попити чи поїсти,
Чи стерплі ноги трохи розім'ять,
Але з гнізда й на мить боялась злізти —
Десь там, у яйцях, діточки пищать.
І день, і ніч недремно пильнувала,
Нікого не пускала до гнізда,
Спокою й на хвилиночку не знала,
А вже як хтось підійде, то біда —
Закиркає, заквокче —
Звісно, мати:
Усі, що грозять дітям —вороги,
І треба їх на відстані тримати,
Не шкодувати сили, ні снаги.
От час прийшов — проклюнулись курчата,
Повилізали спритно з-під крила,
Та Квочка ще пильніш була на чатах
І діток захищала, як могла.
Побачить де ворону чи сороку —
Закудкудаче, спуску не дає,
Від діток не відступить ані кроку,
А спробуй зачепити — заклює.
Незчулась — осінь!.. Із курчаток — кури
Розбіглись по подвір’ї — хто куди.
А та все квокче, не міня натури,
Своїх курчат рятує від біди,
Їй все здається, що ворона вкраде
Те необачне, хоч опірене дитя,
Чи яструб раптом на подвір’я сяде —
І вже тоді кінець його життя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ох, матері,
Беруть за вас жалі:
Квокчіть, допоки діточки малі,
А підростуть — у них своя жура —
Уже самим квоктати їм пора!