Щира розмова

Роман у мандрах побував далеких,
    Набачився чимало дивини.
— У нас, — бурчить, — не голови, а глеки,
        Діряві чавуни.
Чого нам клином світ зійшовсь на житі?
З ним клопоту — щороку сій, та жни,
    Та ще тремти щомиті:
    Гляди — посуха, градобій,
    Чи вимерзне к лихій годині...
От був я в Африці, то там, в пустині,
    Та ще при спеці он якій,
Могутні пальми вічно зеленіють
І хліб дають — такенні буханці!
    А люди їх не жнуть, не сіють.
    Ото, брат, мудреці!..
— То що ти радиш нам робити?
За пальми взятись? — усміхнувсь Павло.
— Чому б і ні. Раз поле ними засадити —
І хай ростуть. До чого б вигідно було —
Дерева виростуть навдивовижу.
    І гарно як, і мали б їжу,
    І не трудили б стільки рук.
— Скажи, а з пальми буде добрий дрюк?
        — Для чого це?
    — Та дурість вибивати,
Щоб вчились рідну землю шанувати
І сіяли лиш те, що дасть врожай.
    — Верзеш. Ти от не забувай —
Земля у нас добряча і родюча:
Напровесні голоблю застроми —
        А до зими
    Зросте вже яблуня квітуча.
— Еге ж, еге ж. Таке у нас бува,
    Хто в тім перечить стане.
    Лишень не забувай, Романе:
        До доброї землі
Потрібна ще розумна голова.