На суді

Хапло тягнув Сатирика до суду.
А суд є суд — не огинайсь, іди,
    Якщо не винен — доведи, —
З неправдою там панькатись не будуть.
За що ж сусіду позивав Хапло?
Зганьбив, мовляв, вчинив над честю зло —
Назвав злодюгою, ославив безневинно
        І честь його, й ім’я.
— Злі наклепи терпіть не можу я.
За брехні і писак карать повинні.
    У мене й довідочки є,
Що чесно жив, що те добро — моє...
— А ви що скажете на оправдання? —
    Суддя Сатирику дає питання.
— Та що казать. Я вірю істині святій:
    Коли в людини совість чиста,
        То як це можна їй,
    Читаючи творіння гумориста,
В негіднику портрет впізнати свій?!
    Оце і все, що мав сказати. —
Хапло втирає піт, очицями блука,
        Мов щілочки шука:
— Ага! І знов брехня. Я хочу знати:
    Для фейлетончика де брали
        Всі фактики оці? —
Сатирик усміхнувсь:— На вашому лиці,
    Ви тут самі геть все сказали.

. . . . . . . . . . . . . . .

Дарма хапуга з себе чесність удає —
    Обличчя видає.