Ні, не вуха підвели...

Шкіру лев’ячу Осел
десь дістав і в неї вбрався.
Гордо голову несе:
«Молодець я! Догадався!
Ох і буде ж дивина —
хто тепер мене впізна?

Бач, нічого не забув:
ні копит, ні вух не видно!..»
На галявину прибув —
так поважно і солідно.
Чує шепіт між дерев:
— Гляньте — їх величність Лев!

Оточила вуханя
лісова уся громада:
Вовк, Лисиця, Зайченя...
Загукали звірі радо:
— Слава Левові, ура!
...Гордість груди розпира.

В позу наш Ослисько став,
набундючивсь гонористо,
пишний спіч приготував —
привітати товариство.

Гордо шию витяга:
— Я... І-а! І-а! І-а!
— Я... І-а! —
вклонився низько.
— Я... І-а! І-а! — та й все.
І гукнув один Зайчисько:
— Братці, це ж... Та це ж — Осел!
Охнув регіт між дерев:
— Ах-ха-ха! Оце так Лев!..

Я, признатись, не мастак
поучать при кожнім слові,
та сказать хотів би так
цьому (й кожному!) Ослові:
спершу дурість подолай,
а тоді про вуха дбай!