Мій поїзд

Монолог, записаний у лікарняній палаті

Провідати неньку в село я зібрався, —
тут приятель в хату. Я пляшку знайшов.
Засиділись ми... На вокзал я примчався —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

А тижнів за два — телеграми діждався...
Летів — під собою не чув підошов:
застати живою її сподівався —
та пізно: мій поїзд без мене пішов...

Колись, мов хлопчисько, я був закохався:
мене проганяли — вертався я знов.
А раз — як напивсь... Потім каявся, клявся —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

Я горе в горілці втопить намагався,
варнякав дружкам про загиблу любов...
Вона ж мене ждала... Про це я дізнався —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

У ділі своїм я, мов бог, розбирався,
а друг інститутський мене обійшов.
Ах, так? Пити кинув, книжками обклався —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

Я — знов за старе. По пивницях хитався,
з роботи злетів — інше місце знайшов,
поперли і звідти... За розум узявся —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

Колись, пам’ятаю, я спортом займався,
мав сил — будь здоров: чемпіонів боров!
А це — щось розклеївсь. На ліки подався —
та пізно: мій поїзд без мене пішов.

На «групі» сиджу тепер. Відвоювався —
і висновку врешті сумного дійшов:
мій поїзд нікуди іти й не збирався —
він просто да-авно уже з рейок зійшов!