Гумористичні тортури

Зал оживає: закінчилась лекція.
Хтось позіхнув, хтось цукерку розгриз...
А на закуску — подбала дирекція —
виступить зараз поет-гуморист.

Йду, папірці із кишені витрушую, —
доля не вельми весела моя:
хочеш — не хочеш, смішити вас мушу я,
бо гуморист отой самий — то я.

Зрештою, хто ж бо тягнув тебе силою?
Сам собі вибрав занять своїх рід.
Зрештою, в кожного з нас власне діло є, —
слід його, значить, робити як слід.

Тільки я й досі іще сумніваюся:
чи ж воно справді мені по плечу?
Що його вдіять, щоб люди сміялися?..
Часом доводиш себе до плачу...

Клоуну легше: по сцені побігає,
свисне, на ніжці одній поплига,
стане на руки, ногами подригає,
скорчить вам пику, і вже — га-га-га...

Фокусник гроші із носа вам витрусить,
м’ячик спіймає на вашім плечі, —
ну, а мені як той сміх із вас викресать? —
Я — не циркач і слова — не м’ячі.

Словом, отак: щоб картини не змазувать,
щоб не сидіть вам ні в тих, і ні в сих,
там, де сміятись, я буду підказувать:
— Оплески, сміх!

І як провернем цю культоперацію —
то вже душа в мене буде легка.
Ну, а як теє... перейдуть в овацію, —
я зрозумію — і дам дропака!