Мав Гаврило Тарабайка
Незворушну вдачу,
Що б дружина не вдягнула,
Ніколи не бачив.
Притеребиться з роботи,
Вткне в газету носа
І байдужий до дружини,
Вдягнена чи боса.
З газетою вип’є чай.
Швидко роздягнеться.
Із газетою у ліжко
Спати укладеться.
А дружині — лиш одне:
На кухні товктися.
За це чула від Гаврила
Щодня: «Відчепися!»
Дні минали, як хмарки,
Вже й терпіння тане.
Бачить жінка — її врода,
Як цвіт маків, в’яне.
Одягла противогаза,
Сіла серед хати
Й почала свого Гаврила
З роботи чекати.
Той прийти не забарився,
Читати вхопився.
Та, зачувши крик дружини,
Нараз зупинився.
— Ти пеньок окам’янілий!
Бісова личина!
Вже байдуже, хто є попліч, —
Робот чи дружина.
Слова ніжного немає,
Днями не озвешся,
Лиш газети кляті знаєш,
Лиш за них берешся.
В чім стою я? Яка зовні?
І яка на вдачу?
Ось сьогодні: яка з себе,
Ти бачиш?
— Та ж бачу.
— Що ти бачиш? Що ти бачиш? —
Жінка до Гаврила.
Той знехотя: «Все я бачу!
Ти брови побрила!»
