Вчитель і Комірник

    До розкошів до дармових вже звик,
    Ходив насуплений, бундючний Комірник.
        Одна дочка у нього в домі.
    І він не знав уже, чим догодити доні.
    Кришталь, і килими, й намистечка дрібні,
    І джинси з модними бляшками,
    Усі робочі дні для неї — вихідні,
Харчів не заробляла мозолястими руками,
        Усе приносив їй татусь.
Чи довго так тяглось, казати не берусь.
Одного разу стрів Учителя багач бундючний:
— Ти ось що! — мовив грубо, непоштиво… —
    Твої ученики нічому путньому у школі не навчились,
    Даремно десять літ спливло.
    Ми змалечку трудились,
    Тих знань не треба нам було!
    А нині лобуряки й діви
Лиш знають моди, танці й співи!
    — Не ображайте молодих! —
    Учитель вперто мовить. —
До життєвих доріг не тільки школа, клас готовить,
    А щонайперш, як хочте знати,
    Дають напутнє слово батько й мати!
    І зайвого не вчать з дитячих літ.
        А радісний солодкий піт,
    Від праці чесної приємна втома
    І мрій юнацьких зоряний політ —
        Народжуються вдома!
Отож, як хочете,  щоб з вашої дитини був належний толк,
То вчіть трудитись змалку, з пелюшок! —
І Комірник похнюпив голову й замовк!

Мораль. Якшо Дитина непутяща в тебе,
Найперше нарікай на себе!