Хула, Хвала і Соловей

Хула зустріла Солов’я,
Що розспівався на калині.
Заслухалась його Земля
Й туман, що слався по долині.
Приник раптово вітерець,
Листочкам дав спочинок.
Зачарував усіх співець
Тим голосом — єдиним.
Хула збентежилась:
— А я не розумію,
Чому всі слухають сіряку Солов’я?
    Співати й інші птахи вміють!
    Ба, ні! Лиш Соловей
    Пошану має у людей!
    В мені його високий спів
    Розпалює лиш гнів!
    Женіть його з калини
    Подалі від долини! —
А Соловей мов і не чує,
Витьохкує, красу віншує!
    Побачила його Хвала
І здивувалася до сліз рясних:
    — А де ж раніше я була?
Та вперше у житті стрічаю співаків таких!
    Яке ж це диво і краса:
    Малесеньке, сіреньке,
    А голос — чують небеса
І кожне чуле до краси серденько!
    Прислухайтеся, люди, мить одна —
    Вже полонить вас голос дивний.
        Пташино ніжна, чарівна,
Співай щоденно, щохвилинно.
Ми слухати тебе готові
Від невичерпної любові! —
А Соловей мов і не чує,
Витьохкує, красу віншує!

Мораль. Не збийсь, поете, із дороги,
Хула й Хвала підставить можуть ноги!