Дуб та його гілка

Звалився Дуб під тягарем років,
Не від негоди, грому а чи бурі!
В житті пошарпали його вітри похмурі,
А він був краєві як світло маяків!
    Гіллячка з Дубом разом впала
І, як дурненька, кепкувати з Дуба стала:
    — У мене слава буде вище! —
    І стала ... топорищем!
Старого Дуба-велетня лежачого чухрає:
    — Хоч ти й найвищий був у краї,
        Проте зі мною,
        Твоєю рідною дочкою,
        Ти був суворий,
        Неласкавий,
    Не раз від тебе чула я докори
    За те, що схильною була до гульбищ і забави! —
    І лезом гострим, не даючи спокою,
        Затиснута чужою,
        Користолюбною рукою,
    Безжально Дуба мертвого чухрала,
    Шлючи йому прокляття!
        Та вмить зламалася і впала,
        Мов тріска у багаття!

Хто батька мертвого картати буде
Ніколи слави не добуде!
Бо казано: якщо він неправий,
То говори у вічі, доки він... живий!