Помирились — примирились...

Розлучились Ліда і Петро...
Після сварок, ревнощів та бійки
Поділили все своє добро
І нарешті
          ділять
                діток трійко.
Ліда прагне взяти двох синків,
А Петрові — донечку віддати.
Та Петро,
           крім доньки,
                          захотів
І синочка ще одного мати.
Знову сварка, знову лайка, крик.
Заварилась каша — рідна непе!..
Тільки раптом мовить чоловік:
— Слухай, жінко, є ідея в мене!
Нащо нам псувать собі життя?
Мо’ давай припиним сварки-чвари
Й приживем іще одне дитя,
Щоб воно було якраз до пари. —
Прижили...
Але — й таке бува —
Не скінчилися на тім обиди:
Ждали одного,
А тут — аж два,
Бо близняток народила Ліда.
Знову сварка, знову гвалт і крик,
І щоденно безперервні чвари...
Й знову пропонує чоловік:
— Треба, мабуть, ще одне, до пари...
Як там зараз — не скажу вам я.

Знаю лиш, що все у них в порядку.
Бо у Ліди і Петра сім’я
Досягла до півтора десятка.
Те, що у подружжя є снага,
Свідчать діти — і розумні, й милі,
Тож нехай їм доля помага —
Ліді і Петру —
               в цім добрім ділі.