Слово про слово та хазяїв

Кличе мене редактор
На ділову розмову...
— На завтра потрібні вірші,
Напишете, звісна річ... —
І знову — паперу аркуш,
І дим сигаретний знову,
І знов за вікном спливає
Осіння безсонна ніч...

А може, в чужому світі
Спритний якийсь писака,
Що трубить про вільне слово,
А служить пером за гріш,
Щоб заробітна каву,
Буде злорадо квакать:
— Бачите, за наказом
Він змайстрував цю річ!..

Що ж, за наказом, пане,
І, раз вже про це ідеться,
Пегас мій — не кінь крилатий,
А чесний робочий віл,
Та не редакційна воля,
А тільки веління серця
Мене посадило нині
Вночі за письмовий стіл.

Давайте ж вести розмову,
Як люди прості та щирі
(Попробуйте уявити
Себе таким хоч на мить).
Ви знаєте, я ці вірші
Пишу не у люкс-квартирі,
Хоч зовсім-таки не проти
У ліпшій писать і жить.

Такі-то у мене справи...
Буває усяко... Врешті,
І критики-верхогляди
Паскудять мені життя:
Трапляється, що нізащо
Погладжують проти шерсті,
А іноді й так буває,
Що хвалять не до пуття.

Є й радості в мене досить,
Та я вам кажу про гірше,
Аби не бурчали, пане,
Що вдався я до прикрас.
Люблю я веселе слово,
Дружу і з ліричним віршем...
Та годі... Дозвольте глянуть,
Як справи ідуть у вас.

Не хочу я свого носа
Та пхать до чужого проса,
Як в нас у народі кажуть,
Розпитувать — як та що,
А знати усе ж цікаво:
Та Муза «вільноголоса»,
Напевно, допомогла вам
Придбати особнячок?

І ви поетичну душу
Грієте у халаті
І служите товстосумам —
Своїм золотим богам.
Ви знаєте їх потреби,
Вони ж — непогано платять
За ваш отой ультрамодний
Літературний крам.

Пробачте, я знаю, пане,
Вас не цікавлять гроші
(О небо, яка це проза:
Гроші! Та хай їм грець!) —
Натхнення, талант і вміння
Ви ставите на сторожі,
Поезії пресвятої:
Ви — вільний цілком співець!

Платню ж берете, бо треба
На доброму раціоні
Тримати свого Пегаса,
То ж кінь поетичний, бач,
А на кормах нездалих
Навіть звичайні коні
(Хоча і до всього звиклі!)
Подібні стають до кляч.

Описуєте зі смаком
Принади усі жіночі
(Що скажеш! Свобода слова!
Воно й зрозуміла річ)
Виводите на світ божий
Усі таємниці ночі,
Такі, що, якби не чорна, —
Почервоніла б ніч.

Розпуста, і страх, і відчай,
Покора з могильним тліном...
Збуваєте читачеві
Товари такі свої.
Ламаєте людську душу
І ставите на коліна,
Інакше-бо знизять плату
Розсудливі хазяї.

Ах, ще раз прошу пробачить:
Слуга ви лиш муз і Феба.
Який там хазяїн?! Хто вам
Посміє закрити рот?!
А я от кажу одверто,
Лукавить мені не треба:
Є в мене хазяїн строгий,
Це — мій трудовий народ!

Якби, скільки буде сили,
Не міг я служить народу,
В дерзаннях його невтомних
Хоч краплю допомогти,
Якби мені прописали
Вашу оту «свободу»,
Я сам би її, повірте,
Послав би під три чорти!

Поезія — це для мене
І далі просторі, сині,
І перша розпукла брунька,
І осені тихий сум.
Та щастя моє найвище —
Це щиро служить Людині,
Засуджувати негоже,
Звеличувати красу!

Людині, що в горі — тужить,
У щасті людськім — сміється,
Людині, що не складає
Чесних робочих рук,
Що зрошує потом землю,
До зір таємничих рветься
І хоче, щоб мирний голуб
Над світом літав, не крук.

Якби у моєму серці
Світ не горів Комуни,
І слово не брав я рідне,
Як долі щасливий дар,
То знаю: в душі мовчали б
Оті поетичні струни,
Бо музу мою не будять
Ні слава, ні гонорар.

Ще проти свого сумління
Я не грішив ні разу,
Не торгував ніколи
І парою своїх рим...
Та й не було і в згадці
Редакторського наказу:
Пишу,
Як просив редактор,
Бо ми — однодумці з ним!