Ресторанне

Не дуже голодні,
одначе
і не скажу, що ситі,
з товаришем в ресторанчик
заходимо перекусити.

Зайшли. Сидимо без претензій...
В ресторані — як в ресторані:
одні — не зовсім тверезі,
інші — не зовсім п’яні.

Вибрикують пара за парою
молодики й дівчата
і таке тобі викомарюють,
що навесні телята!

Усякі з естради линуть
канцони і шансонетки...
Посидиш якусь хвилину
і вже сумніваєшся, де ти:
як тільки затулиш вуха —
все наше: одежа, лиця,
а починаєш слухать —
ні, таки ж заграниця!

Жмуть на усі педалі...
Півгодини пройшло...
О боже! —
в Америці ми,
в Італії
чи у Франції, може?!

Натякаю
(страшенно ввічливо,
мало не по-французьки),
чи не пора, мовляв, дівчино,
подати щось для закуски?!

А вона кидає на все те
відповідь ідеальну:
— Подумаєш!.. Не помрете!
А ні — так ідіть у їдальню!

Фу!
Аж втішила, прецінь,
відповідь ця знайома;
аж легше стало на серці:
ми, слава богу, вдома!

Мовчки дякую долі...
Сидимо, поковтуєм слину...
Та француз у мені
поволі
поступається слов’янину.

Вже сміліше прошу обслужити.
Сприймається ж це, як виклик:
— Чого розкричався?!
Скажи ти,
який мені пан великий!!

Ковтаю язик на півслові.
Що справді на це скажу їй:
таки ж не блакитної крові,
я справді-таки не з буржуїв.

Та й ради якого дива
їй панькатися із нами —
ми ж просимо пляшечку пива
й не згадуємо про «грами».

Та й вона не стоїть ніколи,
звивається швидше вітру:
он за сусідній столик
уже п’яту несе півлітру...

А музика тне, та й годі!..
Мов так воно й мусить бути:
з усього світу мелодії,
а нашої — щось не чути...

Товариш іде до оркестру,
щось тиче комусь в долоньку:
— Прошу для душі, маестро,
«Їхав козак на війноньку».

А музика діло знає:
за плату — що хоч заграє...

Та не вдалось козакові
прощай дівчині сказати,
як знову на «п’ятачкові» —
стегна,
зади,
п’яти...

Аж обливаються потом.
Такі, як ввійдуть у раж,
то шейком а чи фокстротом
підуть похоронний марш,
Їхнє діло — теляче:
пара за парою скаче.

І знову — чарльстони, твісти;
країни — ближні і дальні...

Нарешті вдалося поїсти,
але це вже було
в їдальні.