Про наш насущний

і дещо, вибачте, про свинство

Все!..
Закінчено денні справи!..
Йду із друзями
випить кави...

Примостилися у кав’ярні,
розглядаємось, що та як...
За столами — дівчатка гарні,
кожен хлопець — ну, мов козак!
Тут чудово, затишно так...
Розмагнітився я, розм’як.
І на думці нема іронії,
а — ліричні все антимонії...

Пахне кава...
Бринять гітари...
Сидять парочки,
сидять пари...

Онде одна —
він і вона:
все до ладу — з голови до п’ят.
Сидять за пляшечкою вина,
воркують,
мов парочка голуб’ят...

Над приглушеним шумом, гулом
басовитеньке пропливло:
— Ось два роки уже минуло,
а все тягне мене в село...
Час навідать старих мені —
погостювати хоч зо два дні.
Може, поїдем удвох?
— Авжеж!..

Він усміхається,
вона — теж...
Гарно так, благородно сидять.
Винце попивають,
щось там їдять...
Видно, як мовиться, в курсі справи —
їх не учить етикету чи етики:
виделки — у лівих,
ножі — у правих,
не забувають і про серветки.
Все — як застільний велить етикет...

І раптом
(вона аж сіпнула голівкою)
У неї
падає хліб на долівку.
Пробачте, падає хліб — на паркет.

Їй — ах! — незручно.
Вона — усміхається
(так ніжно-солодко, так не штучно).
Вона за хлібом
не нагинається
(ану — побачить хто! Це ж — незручно!).

А він — як це етикет велить,
як у джентельменів ведеться —
поспішає
в скрутну ту мить
виручать свою даму серця:
усміхнувся, глянув на хліб
і — ногою під стіл
підгріб...

Порядок!..
Ідилія!..
Благодать!..
Сидять, воркують,
спокійно їдять...

Стояв у кафе безтурботний гамір,
плив над ним барабанний дріб.
А під столом
лежав під ногами
хліб...

І раптом здалося:
зайшли до зали
непохитні,
прямі,
круті
і коло столика того
стали,
наче совість недремна,
ті,
що як, було, того хліба й мали,
то — хлібину на десять діб;
ті,
що в землю кістьми лягали
за свободу,
за правду,
хліб;
ті,
що голодні дитячі очі
від їдких утирали сліз;
ті,
проти кого
лихої ночі
готувавсь куркульський обріз
ті,
що в блокаді у Ленінграді
черствій шкориночці
були б раді;
ті,
що за наш той насущний
знову
бій вели в повоєнні дні —
запрягали у плуг корову
й самі ходили у бороні;
ті,
що й тепер оце —
на заводі,
в кабінеті
та при ріллі —
служать справі преблагородній:
щоб і завтра, як і сьогодні,
хліб на нашому був столі!..

Гай, гай, — чую вже я, одначе,
невдоволені голоси:
«Ет, і що він там кудкудаче —
хліб та хліб... То ж не ті часи:
долі дякувати,
сьогодні
хліб і до хліба є.
Не голодні!..»

Ге!.. Мудро... Мудро...
Я — згоден з вами:
часи — не ті...

Але ж хліб — той самий!
Він і сьогодні, у час космічний, —
хліб наш насущний,
святий,
одвічний!

Він і сьогодні, в час кібернетики,
не в автоматах росте усе-таки,
хоч і можуть нам автомати
бублик із маком чи булку дати...

Так, інший час!..
Тут — перечить годі!
І, слава богу, нема біди
у тім, що нині у нас
не в моді
делікатеси із лободи.
Та чом же декому й діла мало
(хоч це — істина вікова!),
що без хліба — дурне і сало,
хліб — усьому є голова!

І звідкіль дехто вип’яв моду
одвертати од хліба
морду?!
Вже й скибки хліба піднять не може
отак, неначе йому, диви,
чого доброго, не дай боже,
корона звалиться з голови.

Ні, не беруся повчати нині,
що любити ми хліб повинні —
хлібець любимо щиро всі ми:
цей — любить білий,
той — чорний, сірий,
а у отого — любов до здоби.
То — що кому уже до вподоби...

Хлібець ми любимо!
Що й казати!
А його — треба ще й поважати!
Бо то не манна небесна божа —
бери, мовляв, напихай живіт, —
а кожна скибка і крихта кожна —
то людська мудрість і людський піт!

Згадай-но наших дідів, онуку:
не дуже знав хто з них на віку,
як ту виделку й узяти в руку
(я вже про те й не кажу — в яку!).
Усіх тих правил (сиріч, бонтону)
не учились вони.

Проте
при усьому-таки при тому
знали правило золоте:
хоч ковбасці та марципанам
також належить оддать уклін,
та тільки хлібу — найвища шана,
на щонайпершому місці — він!..
Вони уміли це пам’ятати:
якщо кусочок на землю впав,
то потрудися ж його підняти,
та ще й, піднявши, — поцілувати:
прошу вибачити, мовляв...

Знов невдоволено хтось туркоче:
«Бач, яку пісеньку він завів —
нас повернути, псявіра, хоче
в патріархальщину, до дідів...»

Критику любий!
Цього — ніколи
й не мав на гадці я!
Марний гвалт:
я не хапаю тебе за поли,
щоб од прогресу — тягти назад.
Ти натискай на усі педалі!
Те, що було — то було колись;
йди од старого вперед і далі...

Але й під ноги, бува, дивись!
Приглядайся уважно й строго
не лише до сучасних мод,
а й чи скарбу не топчеш того,
що його сотворив народ.
Бо як шануєш ти не народний,
а утробний свій інтерес,
як жбурнути і хлібом годний,
то це вже свинство, а не прогрес.
Нехай для тебе не мудра штука
вся застільна ота наука,
і в товаристві та на банкеті
за столом ти — кум королю,
бо розбираєшся в етикеті
(за що, звичайно, тебе хвалю);
ти осоромитись не боїшся:
і що як п’ється,
і що як їсться —
то для тебе не дивина;
не доведеться очима кліпать...

Але
якщо не шануєш хліба,
то науці тій — гріш ціна.
І старання твої всі — марні,
про культуру — мовчать тобі б!..
Отак-то, любий...

А у кав’ярні
пахла кава
і свіжий хліб;
і видзвонювали гітари,
і за столами сиділи пари.

Але
(о, де ви, недавні чари?!)...
згинула лірика вся на пні:
крізь сигаретного диму хмару
дивився я на знайому пару,
а бачив за столиком
дві сви...

Ні!
Не заримую я цього слова!
Хоч і хотілося б, не секрет.
Не заримую...
Бо — етикет!..

А жаль:
то ж рима була б
чудова!