Наше благородіє

Шкіц до родоводу Іваненка Івана —
донецького робітника, а не якогось там пана

— Я у літах уже чоловік.
Сказати б, досвід — багатий:
усякого випало на мій вік,
дещо варто й згадати...

Наприклад, як Іваненки, ми,
благородними стали людьми...

Щоб зазирнути в давніший час
історії нашого роду,
розповідь цю починати
якраз
годилося б із родоводу.
Та в нашім роду, переказують,
вроді
зроду чомусь не було «благородій».
Тож книг родовідних шукать — дарма:
чого нема вже — того нема.
Та не бачу у цім нещастя я,
бо, пам’ятаю, казав мій дід,
що ми — од роду трудящий рід,
робітнича, сказати б, династія.

Родом я сам із Донецька-таки.
Тут народились також батьки,
тут і вік звікували.
Донецьк же тоді (а, сказати слід,
мені — вже за восьмий десяток літ)
Юзівкою ще звали.

Був то такий підприємець — Юз,
якийсь англієць чи то француз,
чи хто там...
У кожнім разі,
яка різниця, бодай їм біс,
хто на шию тобі заліз —
всі одним миром мазані!..
Було до ломцю  їх, і опріч Юза.
У нас — мозолі росли,
у них — пуза...

Як нам жилося — бодай не казати:
грішно й скотині такого бажати,
Знали
роботу до сьомого поту
і мали
хворобу за ту роботу.
А розписатись — не кожен був годен.
(Де вже писать було ті родоводи!)

Десь, приміром, якраз
отак,
як той он будинок,
стояв наш барак.
То пам’ятаю, як нині.
У тому, я вам скажу, бараці
не з медом жилось би навіть собаці,
а не те що людині...

Накінець, матері її трясця,
скопитилась царська, значить, династія;
за нею ж — під хвіст псові
пішли й оті, тимчасові
та благородії всякої масті...

Настала пора трудящих династій!..
І ми, Іваненки, скажу вам,
сьогодні —
хоч не з «їх благородій»,
але — благородні!
Сказав хтось недаром же в слушну
                              годину:
«Облагороджує праця людину...»
За працю тебе шанує народ,
отой, що попер «благородій»...
Значить, от
який поворот
у нашім ставсь родоводі!..

А нині — маємо роду
зміну грамотну, молоду,
якою не гріх і гордиться:
є інженері в нас гірники,
є і професор, із нас-таки,
ну, і ливарники-робітники
(це вже — сімейна традиція)...

Усяке діло нам не чуже...
Глибоке у нас коріння:
от при нашій владі уже
третє пішло покоління —
правнук...
Потішний росте карапуз,
така вже дитина люба.
Якби його нині послухав Юз, —
собі обірвав би чуба!..

Раніш би потилицю батько шкріб,
щоб син хоч мав па насущний хліб,
коли піде між люди,
а нині — той пуцьверінок, далебі,
заявляє уже тобі:
«Гагаліном хоцу бути!...»

От я і думаю так, бува:
«Ніщо для нас тепер — не дива:
що будуть учені в роду,
колись
хіба, чоловіче, знав ти?!
Тож може статися, що, дивись,
і вийдем у космонавти!..»

А я отак собі і живу:
дали квартиру мені нову
у новому кварталі...
Ванна, газ і так далі...

Відпочиваю... Пенсіонер...
Досить у мене часу тепер,
отож, бува, при нагоді
до друга навідуюся в село.
Що, пам’ятаю, раніш там було:
церква, шинок — і годі!
Одна дорога була проста:
від чарки, значить, і — до хреста
в колишніх «неблагородій».
А нині — в науку топчуть дорогу
й за це — їй-богу — не дякують богу.
І хліб, і до хліба є на столі,
та й благородні всі у селі!