Не подумайте, що автор Лесю Українку перевершити пнеться. То просто настрій у нього сьогодні — ліричний
Без викрутасів та без прикрас
мушу признатись одверто й щиро:
хоч я люблю і ціную вас,
але —
пробачте, мадам Сатиро,
і не вважайте цього за зло:
мене
до Лірики потягло...
А ти не думай, друже читачу,
ніби причина цього
У тому,
що непостійну я маю вдачу
чи що сатира набила оскому.
Ні!
Тут — немовби закон природи:
тягне само й не питає згоди...
Та що казати!
Послухай ось,
звідкіль
те ліричне в мені взялось.
І
Чи знаєте ви лісову Волинь?
Ні?! Не знаєте ви Волині?!!
Тут — куди оком тільки не кинь —
душу милують озера сині
(і — слово честі даю своє —
навіть риба в озерах є!).
А над озерами — неба синь
(і лірична якась така вона!),
а довкола — ліси, ліси...
Словом, флора усяка й фауна!
А скільки див у отих лісах!..
Край — поетичний і романтичний...
(Може настроїти ця краса
навіть корову на лад ліричний)...
Іду я лісом...
А в голові —
думки
про волинські дива лісові:
Мавки спів...
Перелесника сміх...
Водяник...
Потерчата різні...
(Леся ж їх описала всіх
у «Лісовій пісні»).
Раптом — закляк я:
що за дива?!
(Привиділось?..
Ні, бо ж година — не пізня)...
Палац!..
І напис на нім:
«Лісова
пісня».
ІІ
Вигадки, кажете?..
Боже крий!
Послухайте-но хвилинку:
це — міжколгоспний
обласний
будинок відпочинку...
Ото попрацює тепер волиняк,
і в колгоспі йому
без плати
путівочку в руки,
мовляв, отак:
марш, брате, відпочивати!
ІІІ
Синіє озеро між дерев,
під вікном — голоси веселі...
Сторож колгоспний — дядько Лев —
сидить собі у фотелі...
Сидить, потихеньку люлечку ссе,
розповідає про те, про се...
— Колись не повірив би на чім світ,
що мені,
як то кажуть, людині праці,
та випаде жити на схилі літ
у такому палаці.
Та й як ще жити!
Ніц не робити,
а їсти, та квас, та компоти пити,
гулять
та по кінах собі ходити!...
Аж часом думаю так достоту:
«Якби ще сюди хоч маленьку роботу!»
Знаєте звичка:
то ж цілий вік
дня без роботи не був чоловік!..
Звісно, тепер вже не те село...
А як раніше у нас було?..
Якщо із панської ти породи,
то їдь на курорти, на всякі води
у загряниці, в оті Європи.
А ми ж тоді що були?
Бидло! Хлопи!..
Чи ж думалось нам про такий ось будинок?!
Поспав — от і всенький тобі одпочинок!..
Якби з панів хто воскрес,
подививсь,
що хлоп-волиняк до шани доживсь,
до отакого ось панського крісла,
то в нього жовч би зі злості трісла...
І сторож вмостився зручніш у фотелі,
і дим кілечком пустив до стелі...
IV
Не може бути таких чудес,
то першокласник вже знає кожний.
Але, скажімо, таки воскрес
отой колишній ясновельможний...
Іде він, пузо своє несе,
оглядає кругом усе...
«Оце, — гадає, — мої лани,
Мої ліси та мої озера...
А де ж то слуги? Чому вони
Не зустрічають мене, холера?!
А хлопи! Хлопи які, дивись!..
Де їх покора, до мене шана?..
Хоча б один тобі уклонивсь!..
То чисте хамство вже, прошу пана!
Ну, богу дякувать, я — воскрес,
ще їм згадаю стару науку;
ще будеш, хлопе, ти, наче пес,
мені за ласку лизати руку!..»
Йде далі!.. Бачить — стоїть палац.
І тут же — озеро, ліс чудовий...
Пан усміхнувся: «Ге, файний плац
хтось уподобав для забудови.
Та ще й будова ж, сказать-таки, —
уся аж світиться! Люксусова!
Вельможі справжньому лиш з руки...
Ну, королівська-таки будова!
Приємно дуже... То мій, видать,
нащадок зацний живе тут нині...
Ото привілля та благодать!
Курорт! І де? На глухій Волині!
Тож, прошу дуже, пожий собі
на цім привіллі серед природи,
і є здоров’я! І, далебі,
не треба їхать на жодні води.
А в товаристві чудових пань...
Що, що?? А хай його дідько вхопить!
Та в цім палаці — куди не глянь —
усюди бидло, звичайні хлопи!..
Холера ясна!.. Невже вони
мов родовиті живуть пани?!»
Завив од злості він, мов із болю.
Устиг ще писнути: «Не дозволю!»
І кишка тріснула родовита,
і знов одкинув той пан копита...
V
Звичайно, отих не було чудес,
бо чорта лисого пан воскрес.
І не воскресне те панство зроду,
й не божа воля в тім,
а — народу!
Бо он за вікном — голоси веселі,
бо дядько Лев сидить у фотелі
(«у панськім кріслі», як то він каже)
і дуже зручно, видно по всьому,
йому сидіти у кріслі тому
і подобається... Аякже!..
І хай попробує пан пихатий
Левка із крісла того зіпхати!
Ге! Хай попробує, сім’я враже!
Сидить волиняк... Люлечку ссе...
Веде розмову про те, про се...
І дуже він мені симпатичний,
і настрій в мене — аж-аж ліричний!..
