Павич-начальник

Павич
Надувсь, як сич,
Пихатим став, задрав до неба носа,
На ближніх поглядає скоса.
А знаєте, в чім річ?
Йому таку посаду доручили,
Що він відчув всевладні сили
І необмежені права:
«Тут я начальство, голова!!
Та я своїм колишнім ворогам
Такого перцю дам,
Що будуть вічно пам’ятати,
Як Павича критикувати!..
Я довго панькатись не буду!»
На другий день Чижа з роботи зняв,
А Дятла (той завжди його «клював»)
Віддав до суду.
Нащо таку вже працьовиту птичку,
Як Синичку,
І ту він «скоротив за штатом»
(Вона колись його назвала бюрократом).
Що самочинство це — йому й за вухом не свербіло.
Собі ж до штату залучив куму — Сороку,
Свою сестру, красуню сірооку,
Сусідку Іволгу та Попку-земляка
І, звісне діло,
Заступником узяв Шпака, —
Ще б пак!
Йому зятьком доводивсь Шпак!
Тепер кругом була «своя рука».

* * *
Хоч я й писав про Павича,
Та влучив прямо в Кузьмича,
В якого в тресті так і єсть:
Земляк, свояк, зятьок і тесть.
Один «не свій» у штаті є ще —
Так то... вакансія для тещі.