Каганець і Люстра

Урвалося терпіння в Каганця,
І він відважився відверто й до кінця
Про біль, і горе, і образу —
Про все відразу
Сказати Люстрі, що згори
Звисала з давньої пори.
«Сестричко, — мовив він до неї, —
Мене давно чекають у музеї,
Я ж експонат часів минулих!
Ну, де ти бачила, де чула,
Щоб у цеху у наші дні
Світили Каганцем?!
Не раз і говорили вже про це,
Так ні —
І досі виїжджають на мені.
А ти? —
Тобі ж зручніше з висоти!
Коли б я зміг тобою стати,
Залив би сонцем всі верстати.
Чому ж не світиш ти, чому?»
На це йому
Сказала Люстра:
«Світила б я, але... в патронах пусто». —
«А в техбюро — нехай їм грець! —
Перебиває Каганець, —
Уже підряд ось кілька літ
Удосконалюють мій гніт,
Щоб міг ясніше я світити.
Давно пора їм зрозуміти:
Із Каганця не буде справжнього світила!
Про це на всесвіт я кричав би,
Адже ж в гнота
Не та
Енергія і сила,
Що мають електричні лампи!»

* * *
Трапляються і в нас ще фахівці —
Ядро розщеплене тримають у руці
І все ж сидять... при каганці!