Дуб і Дятел

На того Дуба
Було поглянуть любо:
Могутній стовбур в три обхвати,
Розкішні крони, наче шати,
Стрункий, красивий, величавий;
Щоліта
Віти
Прагнуть ввись,
Щороку — більш про нього слави,
Та раптом — звідки не візьмись —
У Дуба шашлі завелись
І ну точити знизу вгору
І серцевину й кору...
Птахи охоплені відчаєм,
Та Дуб цього не помічає,
Хоч відчуває — шаішлі є,
А скаже хто — не визнає,
Бо над усе цінив себе:
Гадав, що він таке цабе,
Якому й сонце в наші дні
Повинне кланятися з неба:
«Таким, як я, опікунів не треба!
Ні грім, ні блискавка мені
Нітрохи не страшні!
Пила і та зламає зуби,
Якщо звалити схоче Дуба!..»
Тимчасом, шашлі так йому роз’їли
Тіло,
Що він почав уже всихати.
Побачив це завзятий
Дятел:
«Не дати ж Дубу пропадати!»
І він почав його від шашлів очищати.
«Ти що тут робиш, сучий сину?»
Розгнівавсь Дуб і в ту ж хвилину
Відкинув Дятла грубо...
А сам потрух і дав, як кажуть, дуба.

* * *
Ця байка може пригодиться
Для тих, хто критики боїться,
Ще більш для тих, хто здуру піднесе
Авторитет свій над усе.