Овечий здибавши кістяк,
Аж слізьми Вовк умився,
Замало не упав навзнак,
Під кущиком присів і зажурився.
— Овечку жаль?.. — пита Їжак.
На нього Вовк косенько подивився,
Та так, що той умить затих:
— Себе, бо опізнився —
Хтось інший скорше мене встиг.
