Гриміли в полі луни. Коли одного дня Ягня Вовчиська шпетило з трибуни. Згадало, капосне, усе — Кого роздер, кого скалічив. — Ну що? За серце ссе? Ще б пак! Ти звик до дифірамбів, спічів, — Штовхає Вовка в бік Ведмідь. — Пусте! Нехай собі варняка — Йому невдовзі буде добра дяка. — Пробач, це треба розуміть. Що ти рішучих заходів вживеш? — Вживу, авжеж — Ураз до серця дійде. Нехай воно лише з трибуни зійде!