Пригода з Котом

В гаю Котові на вечерю звану
Вдалося манівцем пролізти
І щось там випити чи з’їсти
Та ще й потому край дивану
З самим Слоном присісти.
    А Слон, було, як чарочку хильне —
    Сусідові в плече і хобота ввіткне.
        Морока!
А тут іще уздріла те Сорока
І враз засіпала хвостом,
На всенький ліс скрегоче косоока:
    — Ах!.. Скри-ки-ки!.. Сам Слон з Котом!
    Ні-ні, кумасі, неспроста
    Взяв Слон в приятелі Кота!
    Згадаєте мене, Сороку —
    Тепер наш Кіт полізе вгору,
    Та так, що й Левові не впору,
    Бо Слон без Васьки — вже ні кроку.
Й хоч знали всі, що брехнями живе ряба —
    Та ба!
Перед Котом немов би ненароком,
Вже дехто, бачте, грає оком,
А інший і навшпиньочках стриба.
    І Кіт уже не Кіт — йому не тич:
    Із Васьки став Василь Кузьмич.
Та раптом хтось про те Слонові доповів.
— Що?.. Кіт?.. Який?.. —
        В Слона аж вуха побіліли.
    Дивися капосний чого схотів!
Негайно пройду гнать, щоб й духом не
            смерділо!
    І дуже, кажуть, жалкував —
Сороку відшмагати права він не мав.

. . . . . . . . . . . . . .

Я тим людцям свій докір кину,
Яких лякає навіть привид чину.